Вівторок, 10 Грудня 2019,
СПУ на Черкащині

Фотофакт

Календар
«Грудень» «2019»
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Анонс
(00.00.0000, 00:00 - 00:00)


Загружаем курсы валют от minfin.com.ua


Загружаем курсы валют от minfin.com.ua









счетчик посещений

ДО 100 – РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Цілую, ставши на коліно,
Своє полкове знамено...
Мій стяг! Моя червона птице,
Усе з тобою ожива.
Олесь Гончар



Захекана чергова збігла на п’ятий поверх «Українського дому», де я працював над експозицією нової виставки, і випалила:
– Т – там унизу на вас чекають Олесь Гончар з дружиною.
Я остовпів від несподіванки.
Щоправда, був тут у нас Олесь Терентійович разом з Петром Толочком і, зустрівши мене, поцікавився, чим я займаюся після серпня 1991-го. Дізнавшись про мою роботу в Центрі, сказав, що якось зайде «погомоніти».
Але та зустріч була давно. Я вже й забув про обіцянку. Тим більше, знав: Гончар, на жаль, постійно нездужає. І от цей прихід та ще й з Валентиною Данилівною разом. Подумалось: очевидно щось їм треба. Та чи зможу я, без будь-яких важелів у руках бути чимось корисним?
Чесно кажучи, протягом майже годинної розмови за чаєм внутрішньо напружувався від очікування задачі, яку може поставити переді мною Олесь Терентійович. Але розмова йшла про різне, були спогади, однак жодних практичних питань гості не порушили.


Згодом неодноразово я думав про цю зустріч: чим вона була викликана, якою потребою?.. Адже я, в недавньому звичайний партійний функ-ціонер, відносно великого письменника взагалі нічого не значив, найперше, думаю, для нього самого.
Щоправда, з нашого першого знайомства, коли я попросив у нього автограф на збереженому мною (осуджуваному офіційною владою) «Со-борі» і сказав, що закінчив той же факультет того ж університету, що й він, Олесь Терентійович завжди прихильно, навіть, я б сказав, по-батьківському ставився до мене. Валентина Данилівна, з якою я познайомився пізніше, так само була завжди доброзичливою.
Про зустріч в «Українському домі» я розповів Борису Олійнику. І ми разом дійшли висновку, що, можливо, Гончар приходив, аби поверну-тися хоча б на короткий час у своє попереднє громадсько-політичне життя, щоб ще раз відчути себе в тому ідейному полі, в якому він жив, до якого звик... Можливо я був для нього останнім представником того середовища, в якому він провів своє активне життя, а ще тим, кого він добре знав і якому очевидно довіряв. І можливо, ще й тому, що я був поруч, а його земляк, колега і друг, «спілчанський комісар» Борис Олій-ник знаходився далеко, здається в Страсбурзі.
Хто те знає... Може, якраз і наша остання зустріч потрібна була Олесю Гончару для якогось сповідального самоаналізу, – подумки стати пе-ред своєю «червоною птицею»... Гадаю, з нею знову хоч б на всеохоплюючу мить, ожило його чесне, страдницьке і високоплідне життя грома-дянина та письменника.
Більше я Олеся Терентійовича живим не бачив.
У зв’язку з його кончиною Адам Мартинюк попросив мене написати про Олеся Гончара. І я написав прощальне слово «Не відлетіла Черво-на птиця». У 1990 році О. Гончар вийшов з КПРС. Цьому передували болісні важкі два-три роки його хвороби, вимушеної творчої перерви і, звичайно ж, невтішні роздуми про те, що творилось навколо. У зарубіжних ЗМІ зі злорадством стверджувалось, що Гончар уже не той, що його останні маленькі повісті зовсім не значущі... Це підхоплювали і внутрішні, за виразом Б. Олійника «доброхоти». Ті й інші намагались приваби-ти письменника на свій бік, втягнути в тогочасне «рухівське шаленство».
Хвороба і тяжке душевне сум’яття Гончара по-людському непокоїли керівництво КПУ. Одного разу перший секретар ЦК Володимир Івашко поїхав до нього в Кончу Заспу. Я про це довідався від самого Олеся Терентійовича, який (мені здалося по телефону) пожвавішав.
В розмові з Володимиром Антоновичем я заїкнувся: мо, треба сповістити про поїздку через пресу? Той категорично обірвав мене, сказавши, що це було не «пропагандистське гостювання» (як хрущовське у Шолохова – ?), а суто товариська, ним ініційована, зустріч. Він відвідав Гон-чара як людина і земляк, як шанувальник, як партійний однополчанин, а не партійний функціонер.
Зустріч, розмова Івашка та Гончара на дачі, схоже, стримали письменника від негайного написання заяви про вихід з партії. Але зовсім від-вернути те не вдалося: КПРС переживала усе наростаючу «перебудовчу» кризу...
Коли в парткомі Київської письменницької організації прочитав ту заяву, не знаходив собі місця. Найбільше протест викликало те, що Олесь Терентійович опинився у неприродній для нього компанії з Дмитром Павличком, кому двері в літературу і до Спілки письменників СРСР відчинив особисто Лаврентій Берія і чия біографія «радянського письменника» була просякнута ідейно-творчою спекулятивністю.
Мені, на щастя, вистачило глузду не опублікувати уже написане з приводу згаданої заяви. Мої міркування тоді і тепер зводяться до того, що за Олесем Гончарем стоять його невмирущі твори, вони свідчать: письменник не відмовився від… себе, від основоположних ідейно-політичних позицій, які і зброєю, і словом відстоював усе життя.
Тому-то й сьогодні своєю творчістю Олесь Гончар служить справі спрямування України на шлях правди, прогресивного розвитку і процвітан-ня, бере участь у боротьбі за справедливе майбутнє рідного народу і всього людства. Він був і залишається чесним прапороносцем української літератури.

Євген ЛУК’ЯНЕНКО


БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Він народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпра) у родині Біличенків.
Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.
Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері; ім'я Олесь з'явило-ся, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцю було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у авто-біографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху.
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. Він навчався в Українському книжково-газетному тех-нікумі, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові.
У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету.
Ранні оповідання й повісті Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.
У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону пи-сьменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом республіканської премії ім. Т. Шевченка.
Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік у 1943 році, і продовжував воювати в Червоній Армії. Війну закінчив старшим сер-жантом на посаді старшини мінометної батареї. За бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступе-ня, трьома медалями «За відвагу».
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім — роману «Прапороносці».
Робота над романом «Прапороносці» тривала три повоєнних роки. У цей час Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у Дніпропетровському університеті (1946).
На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Ду-най», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.
У 1959—1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959—1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.
Від 1973 року — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Олесь Гончар нагороджений багатьма орденами та медалями, Герой Соціалістичної праці (1978), Герой України (2005, посмерт-но).
Помер він 14 липня 1995 року. Похований в Києві на Байковому цвинтарі.

https://uk.wikipedia.org/


Газета

Політичний гумор
Наступающий Новый Год – Год Свиньи. Мы спросили у Олега Ляшко:
- Каким будет 2019 год для депутатов?

Олег Валериевич, сделав неприличное лицо, загадочно хрюкнул и сказал:
- Запомните, в каком блюде вы проснулись на новогоднем корпоративе, так тому и быть!
1. В "Оливье" - значит, год пройдёт спокойно и традиционно.
2. В "Мимозе" - год обещает новые знакомства (скорее всего, после президентских выборов).
3. В "Селёдке под шубой" - год не предвещает ничего хорошего - вы не попадёте в новый парламент.
4. В салате с крабовыми палочками - вас ожидает бурный курортный роман.
5. В "Цезаре с курицей" - изберут депутатом ещё раз.
6. В "Цезаре с креветками" - выиграете много денег.
7. В солёных грибах или огурчиках - вас весь год будут мариновать в НАБУ за ложные сведения в Е-декларации.
8. В горячих закусках - вы крепкий чувак, как всегда наобещаете, наврете и выкрутитесь!
9. Если вы промахнулись и никуда мордой не попали - год будет нетрадиционным и непредсказуемым.

Вітання
26 жовтня 1991 року відбувся Установчий з’їзд Соціалістичної партії України.
Історія, схоже, не має прикладів, щоб за місяць після проголошення намірів про створення партії відбувся її Установчий з’їзд. Партії справжньої, ідеологічної, в яку об’єднались прихильники соціальної справедливості, на хвилі протесту проти сваволі тодішньої влади, розуміючи і причину руйнування КПРС – внаслідок відірваності від реального життя її керівництва, засилля демагогії і формалізму, бюрократизації її вищих структур. Підготовчу та організаційну роботу до з їзду забезпечила група ініціаторів: Віль Миколайович Ромащенко, Адам Іванович Мартинюк, Володимир Васильович Кизима, інші небайдужі люди. Цілодобово тримався телефонний зв'язок з обласними і районними оргкомітетами. Переповнений зал колишнього будинку політосвіти на вулиці Володимирській підтвердив ефективність проведеної роботи, а склад делегатів засвідчив прагнення великої частки народу добиватися тих засад суспільного життя, які оформлені були згодом у вигляді Програми СПУ. Історія партії зберігає всі її успіхи і невдачі. Їх треба пам’ятати, маючи на увазі, що ніяка інша ідеологія, крім соціалістичної, ніяка інша партія не врятує Україну від катастрофи, до якої її вели владні керманичі впродовж більше чверті століття. Сьогодні партія переживає складний період відновлення після скоординованих ударів по ній з боку реакційної влади та внутрішніх політичних пристосуванців. Внаслідок дій розкольників – різноманітних «оновлювачів» партії – ми поки-що втратили можливість фактично очолити всю державну політику, зробивши Україну впливовим суб’єктом світового співжиття, а народ – заможним і авторитетним творцем власної історії. Одначе позитивна перспектива України все-одно можлива лише при реалізації наших програмних цілей. Найгострішими і найважливішими серед них нині є припинення нав’язаної війни і збереження землі у власності народу і держави, недопущення перетворення її у товар. Довкола цих проблем ми розгортаємо організаційну та ідеологічно-пропагандистську роботу, виходячи з простої альтернативи: якщо не ми, то хто? Якщо не по-нашому, то буде втрачена Україна! Виходячи з такої реальності та вітаючи усіх вас з датою першого з’їзду, прошу членів партії, її районних та обласних активістів активно включитися в розповсюдження нашої ідеології, в підбір у партію поповнення – представників нового покоління, рівень і суть життя якого повністю залежить від діяльності нашої партії.

О. Мороз,
голова партії

Супутник чесного життя © 2008. Всi права захищено. Сайт розроблено в Finesse